Акафіст

Святитель Ігнатій, у світі Димитрій Олександрович Брянчанінов, народився 5 лютого 1807 року в селі Покровському Грязовецького повіту Вологодської губернії.
Отець святителя Олександр Семенович належав до старовинного дворянського прізвища Брянчанинових. Родоначальником її був боярин Михайло Бренко, зброєносець великого князя Московського Димитрія Іоанновича Донського. Літописи повідомляють, що Михайло Бренко був тим самим воїном, який у одязі великого князя і під княжим прапором героїчно загинув у битві з татарами на Куликовому полі.
Батьки преосвященного одружилися в ранній молодості, і на початку подружжя у них народилося двоє дітей. Однак недовго батьки втішалися ними – обидва немовля померли в перші дні життя. У глибокій смутку про своє безчадство Олександр Семенович та Софія Опанасівна звернулися до єдиної допомоги – допомоги Небесної. Вони здійснили паломництво по навколишніх святих місцях, старанно просячи Господа і Його святих дарувати їм чадо. Випитане молитвами немовля було названо Димитрієм на честь одного з перших вологодських чудотворців – преподобного Димитрія Прилуцького.
Отрок Димитрій з раннього дитинства відрізнявся особливим прихильністю до всього священного і справді прекрасного. Щедро обдарований Богом, він рано навчився читати. Особливо улюбленою ним книгою було: «Училище благочестя». Ця книга, простою і ясною мовою розповідала про життя і праці древніх подвижників, дуже вплинула на вразливу душу майбутнього ченця. Юний Димитрій Брянчанінов дуже рано полюбив самотню зосереджену молитву. У ній він знаходив втіху і втіху. Молитва його не була схожа на урочне вичитування, часто квапливе і машинальне, що так зазвичай у дітей; він привчався до уважної молитви і так процвітав у ній, що ще в дитинстві насолоджувався її благодатними плодами. Євангеліє завжди читав з розчуленням, розмірковуючи про читане.
Здібності Димитрія Олександровича були дуже багатосторонніми: крім шкільних занять він з великим успіхом вправлявся в каліграфії, малюванні, музиці. До п’ятнадцяти років юнак отримав чудову домашню освіту і був готовий продовжити її у вищих навчальних закладах.
Наприкінці літа 1822 року, коли Димитрію Олександровичу йшов шістнадцятий рік, батько повіз його до Санкт-Петербурга визначення у головне Військове інженерне училище. Дорогою до столиці Димитрій вперше відкрито висловив бажання прийняти чернецтво, але батько не звернув на це належної уваги. У Петербурзі молодий Брянчанінов блискуче склав іспити до Військового інженерного училища і за значного конкурсу був зарахований відразу ж у другий клас. Благоподібна зовнішність та блискуча підготовка абітурієнта Брянчанінова привернули до нього особливу увагу майбутнього Російського імператора Миколи Павловича, який тоді був генерал-інспектором інженерів.
У роки вчення Димитрій Брянчанінов був першим учнем, вирізнявся рідкісною скромністю, щирою побожністю та користувався загальним коханням співучнів та викладачів. Світське суспільство привабливо простягало назустріч Брянчанінову свої обійми. Він був бажаним гостем у багатьох великосвітських будинках. Споріднені зв’язки ввели його в будинок президента Академії мистецтв і члена Державної Ради О.М. К.Н.Батюшкова, Н.І.Гнедича. Але не мирськими розвагами, а молитвою, відвідуванням храмів Божих та вивченням наук був зайнятий юнак найбільше.
Понад два роки провів він, старанно вивчаючи хімію, фізику, філософію, географію, геодезію, історію, мовознавство, літературу та інші науки, і поставив собі питання: що власне дають науки людині? «Людина вічна і власність її має бути вічною,— говорив він,— покажіть мені цю вічну власність, яку я міг би взяти з собою за межі труни!» Але «науки мовчали».
У цей час шукач істини познайомився з ченцями Валаамського обійстя та Олександро-Невської Лаври. Вони й допомогли знайти те, чого прагнула його душа. Під керівництвом духовних наставників, учнів преподобного Паїсія Величковського, ченців Аарона, Харитона, Іоаннікія та лаврського духовника отця Афанасія Димитрій Олександрович почав читати твори святих отців. Ці благочестиві вправи Димитрія Олександровича були підготовкою для того рішучого перевороту, який він мав зробити, щоб здійснити своє давнє бажання стати ченцем. Але щоб остаточно порвати зі світом, початковому потрібен керівник, духовний отець. Такою людиною з’явився для Димитрія Олександровича ієромонах Леонід (Наголкін; у схимі – Лев), майбутній основоположник старчості в Оптиній пустелі.
Старець Леонід вирізнявся духовною мудрістю, святістю життя, досвідченістю в чернечому подвигу, про нього молодий Брянчанінов багато чув від лаврських ченців. Нарешті випала нагода познайомитися — батько Леонід прибув у справах до Петербурга і зупинився в Олександро-Невській Лаврі. Про враження від першої розмови зі старцем Димитрій Олександрович розповів своєму другові Михайлу Чихачову так: «Серце вирвав у мене отець Леонід. Тепер вирішено: прошуся у відставку зі служби та наслідую старця; йому віддамся всією душею і шукатиму єдино спасіння душі на самоті».
У червні 1826 року Димитрій Брянчанінов отримав тримісячну відпустку для виправлення здоров’я після тяжкої грудної хвороби, на яку він перехворів навесні того року. Димитрій Олександрович вирушив на батьківщину до батьківського дому, бажаючи випросити благословення на вихід зі світу, залишення служби та прийняття чернецтва, проте отримав від батька рішучу відмову. З глибоким сумом повернувся до столиці, де мав скласти випускний іспит в інженерному училищі. Склавши іспит блискуче і отримавши чин поручика, він одразу подав прохання про відставку. Але тут йому довелося вступити в єдиноборство з багатьма сильними цього світу – начальство у відставці відмовило, сам імператор Микола I був проти його звільнення. І за рішенням начальства поручик Димитрій Брянчанінов мав виїхати до місця призначення до Динабурзької фортеці.
Але коли в життєвій боротьбі бувають немічні і безплідні власні зусилля подвижника, йому на допомогу приходить Сам Господь і своїм мудрим промислом влаштовує все на благо. У Динабурзі Брянчанінов незабаром захворів. І восени 1827 року вище начальство, переконавшись у його фізичній неспроможності, дало згоду на звільнення молодого офіцера від служби. Вихід у відставку відбувся для Димитрія Олександровича без відома батьків, а тому цей крок спричинив їхній гнів. Вони повністю відмовили синові у матеріальному допомозі та навіть припинили з ним листування. Таким чином, вступ до монастиря супроводжувався повною матеріальною злиднями початкового ченця.
Димитрій Брянчанінов поїхав до Олександро-Свірського монастиря Олонецької губернії до свого старця ієромонаха Леоніда і вступив до числа послушників. Беззаперечна слухняність і глибока смирення відрізняли послушника Брянчанінова в монастирі. Він працював на кухарі, де підкорявся колишньому кріпакові свого батька, і на лові риби. У спілкуванні з братами він намагався приховувати своє походження і освіту і тішився, коли ті, хто не знав, приймали його за семінару.
Однак незабаром ієромонах Леонід був змушений переселитися до Площанської пустелі Орловської губернії. За ним серед інших учнів пішов і послушник Димитрій Брянчанінов. У Площінській пустелі Димитрій зустрівся зі своїм другом та товаришем по навчанню Михайлом Чихачовим. Старець благословив їх жити удвох, окремо з інших учнів. Молоді послушники цілком віддалися подвижницькому життю, всі сили їх були спрямовані на богомислення та молитву. Так вони провели зиму 1829 року.
У травні того ж року, вимушені обставинами, послушники Брянчанінов і Чихачов пішли за своїм духовним отцем в Оптину пустель. Там вони дотримувалися того ж ладу життя, що був заведений у них раніше. Чимало скорбот зазнали вони й тут: настоятель дивився на них неприхильно, брати ставилися не зовсім довірливо. Сама їжа монастирська, приправлена ​​олією низької якості, шкідливо діяла на слабкий і болісний організм Димитрія Олександровича. Вони вирішили готувати собі їжу самі. Насилу добували крупи або картопля і варили юшку у своїй келії. Ножем їм служила сокира. Виснажлива слабкість тілесних сил та важка лихоманка були наслідком цієї обстановки і для одного, і для іншого.
У цей час тяжко захворіла мати Димитрія – Софія Опанасівна. Бажаючи перед смертю попрощатися зі своїм старшим сином, вона наполягла, щоб батько послав по нього в Оптину пустель. Олександр Семенович у сильній скорботі про стан дружини пом’якшав і написав синові, що не перешкоджатиме його намірам, і водночас із листом надіслав за ним криту бричку. Батько був настільки уважним, що не забув запросити і хворого друга Димитрія – Михайла Чихачова. Молоді люди вирушили, маючи намір і під мирським дахом продовжувати чернечі подвиги. Однак дійсність виявилася зовсім не такою, якою обіцяло запрошення батьків. Мати Димитрія одужала, і мирне почуття, що раптово з’явилося в батькові, зникло. Він усіма силами став схиляти сина до вступу державну службу. Молоді люди стали тяжіти своїм перебуванням у світі.
У лютому 1830 року молоді люди попрямували до Кирило-Новоозерського монастиря. У цій обителі жив спокій відомий своїм святим життям архімандрит Феофан, а наполягав його учень, ігумен Аркадій. Розглянувши двох початкових шукачів істинного чернецтва, ігумен з любов’ю прийняв їх у обитель. Суворий статут монастиря був до душі послушнику Димитрію, але суворий, сирий клімат місцевості негативно вплинув його здоров’я. Три місяці він зазнав болісних нападів лихоманки, обходячись без будь-якої медичної допомоги. Під кінець у нього так стали опухати ноги, що він уже не міг підводитися з ліжка. І Димитрій Олександрович змушений був повернутися туди, звідки хотів врятуватися втечею,— до Вологди своїх родичів. Дещо зміцнівши, він з благословення Вологодського єпископа Стефана жив у Семигородській пустелі, тут написав він свій «Плач ченця». А потім був переведений у відокремлений Діонісієво-Глушицький монастир.
Тим часом, батько Димитрія Олександровича продовжував наполегливо добиватися того, щоб син залишив монастир і вступив на державну службу. Тоді послушник почав просити архієрея надати йому милість і постригти його в чернецтво. Вологодський єпископ Стефан, бачачи полум’яні ревнощі послушника, вирішив виконати бажання його серця. Випросивши дозвіл Святішого Синоду, він викликав Димитрія Олександровича з Глушицького монастиря до Вологди і звелів готуватися до постригу, наказавши зберігати це таємно від усіх. Це було вкрай складно: той, хто готувався до постригу, змушений був зупинитися на заїжджому дворі і серед мирської поголоски готувати себе до великого Таїнства. 28 червня 1831 року преосвященний Стефан звершив постриг Димитрія в чернецтво в кафедральному Воскресенському соборі і назвав його Ігнатієм на честь священномученика Ігнатія Богоносця, пам’ять якого святкується Церквою 20 грудня та 29 січня.
4 липня того ж року монах Ігнатій був висвячений єпископом Стефаном в ієродиякона, а 25 липня — в ієромонаха і тимчасово залишений при архієрейському домі. Але невдовзі, знемагаючи від мирської поговорки, ієромонах Ігнатій почав просити свого покровителя преосвященного Стефана відпустити його в Глушицький монастир. Проте преосвященний вже мав намір дати йому інше місце.
Наприкінці 1831 року помер будівельник Пельшемського Лопотова монастиря ієромонах Йосип. Обряд поховання було доручено здійснити ієромонаху Ігнатію, а в січні 1832 року він був призначений на місце померлого зі званням будівельника та нагороджений набедренником.
Монастир, прийнятий ієромонахом Ігнатієм, був майже в зруйнованому стані, церква та інші будівлі занепали, відчувався недолік у всьому, і братії було дуже мало. Порівняно недовго (близько двох років) наполягав тут отець Ігнатій, але зумів відродити обитель і в духовному та господарському відношенні. За короткий термін число братів побільшало до тридцяти чоловік.
У Лопотовому монастирі будівельник Ігнатій знову зустрівся зі своїм другом та співрозмовником Чихачовим, який став діяльним помічником настоятеля з облаштування обителі. За старанну працю з відродження обителі ієромонах Ігнатій 28 січня 1833 року був зведений у сан ігумена.
Молодий настоятель ставився до братії своєї обителі, поєднуючи батьківську строгість із зворушливою любов’ю. Відчуваючи це кохання, насельники підкорялися настоятелю, незважаючи на його порівняно юний вік. Пом’якшилися й серця батьків, коли вони побачили свого сина в такому сані, якого зазвичай досягають до зрілого віку. Там, де не могла подіяти внутрішній, духовний бік, узяла зовнішня, і вона цілком справила сприятливий вплив. Мати наситилася духовними бесідами сина, поняття її змінилися, вона вже не нарікала, але дякувала Богові, що сподобив її мати сина в числі Його служителів. Напутніша церковними таїнствами і молитвами свого сина, Софія Опанасівна мирно померла 1832 року.
Наприкінці 1833 року про діяльність ігумена Ігнатія стало відомо у Петербурзі і він був викликаний до столиці для подання Государю імператору Миколі I, який не забув свого стипендіату і стежив за його долею. У столиці ігумен Ігнатій був зведений у сан архімандрита і йому було доручено управління Троїце-Сергієвої пустелею з найвищим наказом «зробити з неї монастир, який в очах столиці був би взірцем».
Троїце-Сергієва пустель була розташована на березі Фінської затоки поблизу Петербурга. На час призначення до неї архімандрита Ігнатія вона прийшла в сильне запустіння. У церкві, коли приступили до її ремонту, виявились придатними тільки стіни, настоятельський корпус усередині так прогнив, що стояв закритим, а все братство обителі складалося з тринадцяти чоловік: восьми ченців, трьох послушників та двох підначальних. Двадцятисемирічному архімандриту довелося наново зводити храми та корпуси, налагоджувати сільське господарство, упорядковувати богослужіння, створювати новий хор.
З 1836 по 1841 рік відомий церковний композитор протоієрей П.І.Турчанінов проживав поруч із Сергієвою пустелею – у Стрільні. Глибоко поважаючи отця Ігнатія, він відгукнувся на його прохання і взяв на себе працю навчання монастирського хору. Декілька своїх найкращих музичних творів отець Петро Турчанінов написав спеціально для цього хору.
Великий російський композитор М.І.Глінка також був глибоким шанувальником архімандрита Ігнатія; на його прохання він займався вивченням давньої російської духовної музики та консультував хор обителі. Живу участь у організації хору Сергієвої пустелі брав директор Придворної капели О.Ф.Львів.
Архімандрит Ігнатій поєднував майже несумісні посади: він був для братії обителі прекрасним настоятелем, адміністратором і водночас духовником. У 27 років він уже мав дар приймати помисли своїх пасом і керувати їх духовним життям. За власним зізнанням отця Ігнатія, проповідь Євангелія була його основним заняттям, якому він віддавав усі свої сили. Подвиг служіння ближнім словом науки був для нього джерелом радості та втіхи на терені його багатоскорботного життя. У Сергіїв пустелі він, незважаючи на крайню свою зайнятість, написав і більшість своїх творів.
У 1836 році указом Святішого Синоду Сергієвої пустелі було надано статус монастиря першого класу з відповідним змістом та штатом. До 1837 року в монастирі було вже сорок дві людини братії.
З 1838 коло діяльності архімандрита Ігнатія значно розширився: він був призначений благочинним всіх монастирів Петербурзької єпархії. Він сприяв розквіту духовного життя древнього Валаамського монастиря, сприяючи призначенню туди настоятелем досвідченого духовного життя ігумена Дамаскіна. У Сергієвій пустелі до отця Ігнатія безперестанку приходили відвідувачі всіх положень та рангів. З кожним треба було поговорити, кожному приділити час. Дуже часто доводилося виїжджати до Петербурга і бувати у будинках знатних благодійників обителі. Незважаючи на такий, зовні, здавалося б, розсіяний спосіб життя, у душі архімандрит Ігнатій залишався аскетом-пустельником. Він умів за будь-яких зовнішніх умов життя зберігати внутрішню зосередженість, невпинно звершуючи Ісусову молитву. У своїй келії в обителі отець Ігнатій проводив безсонні ночі у молитві та сльозах покаяння. Але як справжній раб Божий, керуючись духом смирення, він приховував від погляду людей свої подвиги.
Зиму 1846 року архімандрит Ігнатій пробув безвихідно в келії через тяжку хворобу, і з настанням весни 1847 подав прохання про складання з нього настоятельської посади та звільнення на спокій у Миколо-Бабаєвський монастир Костромської єпархії. Натомість він отримав тривалу відпустку і поїхав у цей монастир лікуватися.
У Миколо-Бабаєвському монастирі архімандрит Ігнатій пробув одинадцять місяців і повернувся до Сергієвої пустелі. Знову почалися важкі дні: керівництво духовним життям монастирської братії, прийом відвідувачів, виїзди до Петербурга, будівництво храмів. За спогадами архімандрита Ігнатія (Малишева), духовного сина святителя Ігнатія, останній дуже по-різному ставився до відвідувачів. Він мав особливу властивість – бачити стан душі інших людей. З скам’янілими він був мовчазний. З лукавими – часом юродствував. Але з тими, хто шукав порятунку, він був відвертим і розмовляв довго, збагачуючи душу співрозмовника рятівними дієсловами Святого Письма, святоотцівських настанов і перевірених своїм життям порад.
Коло знайомих настоятеля Сергієвої пустелі було дуже широке. Ім’я архімандрита Ігнатія знали у всіх верствах суспільства. З багатьма духовними і світськими особами він листувався. Загалом нині відомо понад 800 листів єпископа Ігнатія. У листах яскраво видно незвичайні якості його душі: духовна розсудливість, надзвичайна благостність, глибоке смирення, тверезе розуміння сучасного життя. Наприклад, чудово його лист до великого російського художника К.П.Брюллову.
Минали роки. Тілесні сили архімандрита Ігнатія, який ніколи не відрізнявся особливо міцним здоров’ям, слабшали. Думка піти на спокій, щоб у самотній безмовності провести кінець життя, приходила все частіше. У 1856 році він здійснив подорож до Оптини пустель, припускаючи зовсім переселитися туди, але цей намір не здійснився, бо Господеві завгодно, щоб його обранець послужив Церкві ще й у єпископському сані.
У 1857 році, за уявленням Петербурзького митрополита Григорія, архімандрит Ігнатій був посвячений на єпископа Кавказького та Чорноморського. Хіротонія відбулася 27 жовтня 1857 року в Петербурзькому Казанському соборі, звершив її митрополит Григорій із безліччю інших ієрархів.
Проживши в Сергієвій пустелі без двох місяців двадцять чотири роки, єпископ Ігнатій залишив її в квітучому стані. У його управління обитель прикрасилася трьома новими чудовими храмами. З духовних вихованців архімандрита Ігнатія Сергієва пустель дала згодом шістнадцять настоятелів. Сам же новопоставлений єпископ Ігнатій у таке тривале наполягання не тільки не накопичив собі жодного капіталу, але не мав навіть власних коштів на далеку дорогу до своєї кафедри і був змушений шукати допомоги.
4 січня 1858 єпископ Ігнатій приїхав до міста Ставрополь і заступив в управління єпархією. Нещодавно відкрита Кавказька єпархія була дуже невлаштована. Населення вирізнялося неспокійним, войовничим характером, тому перше слово святителя Ігнатія, звернене до пастви, було словом миру і любові: «Світ цьому граду!..»
Першою турботою єпископа Ігнатія з управління паствою було влаштування богослужіння в належному церковному чині та відновлення належних відносин духовенством і народом, як у містах, і у селах. Недовго – менше чотирьох років – керував преосвященний Ігнатій Кавказькою єпархією. За цей час він відвідав багато парафій, навіть дуже віддалені, упорядкував органи єпархіального управління, добився підвищення окладів духовенству єпархії, ввів урочисте богослужіння, влаштував прекрасний архієрейський хор, побудував архієрейський будинок, перевів семінарію в нову, кращу будівлю і уважно. внутрішнім життям. Крім того, він невпинно проповідував. Стосовно духовенства і парафіян владика Ігнатій був справжнім миротворцем: суворий до себе, він був поблажливий до недуг ближніх.
Але важка хвороба не залишала єпископа Ігнатія і на Кавказі, і влітку 1861 він подав прохання звільнити його на спокій за станом здоров’я. Через кілька місяців прохання його було задоволене, і він разом із кількома відданими учнями переїхав до Миколо-Бабаєвський монастир. При від’їзді з Ставрополя, як і як і з Петербурга, у преосвященного був своїх коштів, він повинен був знову вдатися до сторонньої допомоги, щоб розрахуватися з деякими боргами і покрити дорожні витрати.
Під час перебування свого на Кавказі преосвященний не залишав своїх духовно-літературних праць. Крім усно сказаних проповідей, він написав тут майже всю книгу «Принесення сучасному чернецтву».
За заслуги перед Батьківщиною преосвященний був удостоєний монаршої нагороди – орденського знака святої Анни 1-го ступеня. У Миколо-Бабаєвський монастир преосвященний приїхав 13 жовтня 1861 року. Супроводжували його особи – духовні чада – становили одну духовну сім’ю та його дружній образ дій швидко вплинув весь внутрішній і зовнішній лад обителі. На час приїзду владики Ігнатія в Ніколо-Байбакі монастир перебував у занепаді. Не було навіть продовольства і обитель мала великі борги. Багато будинків, зокрема соборний храм, прийшли у старість. Природний розум, практичність та багаторічний досвід дозволили владиці в короткий термін покращити матеріальне становище обителі, зробити капітальний ремонт будівель і навіть збудувати новий храм на честь Іверської ікони Божої Матері. Першого року після прибуття владики Ігнатія на Байбаки його відвідав старовинний друг М.Чихачов, і це їхнє побачення було останнім у цьому житті. Обом визнано, що М.Чихачову не треба залишати свого місця проживання – Сергієвої пустелі, в яку він пожертвував увесь свій стан і користувався в ній загальною повагою братії. Живучи на спокої у Бабаївській обителі, вільний від службових занять, єпископ Ігнатій усі вільні години дня віддав перегляду та поповненню своїх аскетичних творів. Тут він написав «Отечник» і завершив «Принесення сучасному чернецтву». Безліч повчальних листів владики належить саме до цього періоду.
Свої твори сам святитель розділив такі групи. Перші два томи – «Аскетичні досліди», що включають статті, здебільшого написані в Сергієвій пустелі; третій том — «Аскетична проповідь», куди увійшли проповіді, сказані на Кавказі; четвертий — «Принесення сучасному чернецтві». П’ятий том – «Отечник» (видано вже після смерті єпископа Ігнатія). Ця книга містить висловлювання древніх подвижників та приклади з їхнього життя. Усі творіння святителя загалом зображують православний християнський подвиг у його порядку, поступовості, навчають вважати міцну основу для чинення євангельських заповідей, покаяння та покаяного плачу.
Задовго до кончини преосвященний Ігнатій став готуватися до неї. У серпні 1864 року він казав своєму братові Петру Олександровичу: «Прошу, коли я помиратиму, не надумайте посилати за лікарем, дайте мені померти християнином – не піднімайте метушні». Настав 1866 рік, владика так ослаб, що всі, хто приїжджав до нього, дивувалися, бачачи його. Але за стільки років хвороби всі, здавалося, звикли бачити його хоч і хворим, але завжди підтягнутим та бадьорим. Незважаючи на різні недуги, про які владика повідомляв іноді оточуючим, ніхто не чув від нього жодного стогна. Він не раз казав, що, змушуючи себе не стогнати у хворобах, привчав себе перетерпіти все, що знаходить. За звичаєм Афонських подвижників святитель Ігнатій не роздягався ні вдень ні вночі до самої години смерті і цим зовнішнім порядком він ніби приховав від оточуючих саму небезпеку свого становища і близькість до смерті.
16 квітня 1867 року в день світлого Христового Воскресіння, здійснивши літургію, преосвященний так втомився, що його важко довели до келії. Цього ж дня він оголосив оточуючим, що після вечірні вже нікого не прийматиме, тому що йому необхідно готуватися до смерті. На другий день 17 квітня преосвященний стояв літургію у вівтарі і відслужив подячний молебень, причому читав остаточну молитву подяки з таким сильним, глибоко благодатним виразом, що звернув на це спільну увагу. То була остання служба святителя Ігнатія. Більше він уже не виходив із келії, і сили його помітно слабшали. В останні дні життя владика був натхненний всім надзвичайною милістю, ніби розчиненою жалістю. Ця милість і з нею неземна радість сяяли на обличчі хворого. Повний благолепного смирення, прощаючись з келійниками, владика просив прощення у них поклоном до землі.
30 квітня 1867 року у Тиждень жінок-мироносиць перед благовістом на пізню літургію, близько 8 години ранку, преосвященний Ігнатій мирно відійшов до Господа.
На шостий день після смерті преосвященним Йонатаном, єпископом Кінешемським, було здійснено відспівування за великоднім чином при величезному збігу народу. Всі дивувалися м’якості рук і взагалі покійному положенню тіла покійного. Відспівування швидше скидалося на торжество, ніж на поховання. Труна з тілом святителя була обнесена навколо собору і при співі «Христос воскрес» опущена в землю в Малій лікарняній церкві на честь преподобного Сергія Радонезького та святителя Іоанна Златоуста біля лівого клироса.
Чудово, що цього ж свята – Тиждень жінок-мироносиць помер і преподобний Ніл Сорський, відомий творець розумної молитви, який написав правила життя для сучасних ченців. Цим хіба що підтверджується чудове подібність внутрішнього подвигу святителя Ігнатія з подвигами засновника древнього скитського проживання Росії.
Інтерес до особистості та творінь святителя Ігнатія величезний, не згасає і шанування цього угодника Божого у православному народі. У наш скорботний багатозаколотний час святитель Ігнатій є найкращим духовним керівником, найкращим прикладом того, як у життєвому вирі людина може зберегти вірність Христу. На Помісному Соборі Російської Православної Церкви, що проходив 6—9 червня 1988 року, святитель Ігнатій канонізований «за святість життя, що розкривається в його творах, написаних у дусі справжнього православного святоотця. Вони продовжують і нині чинити свій сприятливий вплив на всіх тих, хто шукає шляхи християнського спасіння».